Преозначення щодо шлюбу. Шлюб у старих слав'ян. Шлюбні дохристіянські обряди

Свідоцтво літописів. Умикання. Купівля. Пережитки цих форм. Шлюбні дохристіянські обряди. Сталість народного звичаю. Тільки виконання народного ритуалу даі права дійсного шлюбу.

Як у більшости народів, і народна традиція украінського народу надаі божій волі преозначення щодо шлюбу. Китайці мають спеціяльне божество , що зв'язуі червоним шовковим шнурочком хлопців та молодих дівчат, що мають одружитись одне з одним, і після того жадна перешкода не може розірвати цього вищого зв'язку. В украінців людина, що, як Дайте, мала нагоду відвідати "той світ", бачила там старого діда, "що складав пари", зв'язуючи докупи маленькі шматочки кори та вішаючи іх на цвяхи. Цей дід був не хто инший, як сам Бог. Крім того, як ми це побачимо далі, Бог, Мати божа, янголи та святі беруть участь в усіх шлюбних церемоніях, навіть у приготуванні вечері.

Літописи, майже ідині документи, що на них ми можемо основувати наші досліди над звичаями старих східніх слав\'ян, вказують нам, що в цих слав\'ян шлюб уже існував як інституція. Ця інституція походила зі звичаю умикання та купівлі молодоі; літописи, що переказують нам про ці факти, сягають приблизно до VIII та IX століть. Але відомості Кузьми Пражського про чехів, що жили, як він свідчить, у повному сексуальному змішанні, потім те, що свідчить арабський письменник Аль-Бекрі про старих слав'ян, а також деякі риси шлюбних церемоній, що про них ми скажемо пізніше, дають нам право думати, що перед ціію епохою слав\'яне також пережили і цей примітивний період. Такий погляд ставить нас у повну суперечність з новітніми російськими істориками та етнографами, що, за прикладом своіх попередників, тримаються староі теоріі про патріярхальну родину або просто йдуть слідами філологічних висновків, що іх встановив Кун, а потім розвинув особливо Пікте та Л. Гайгер в своій праці. Приймаючи одну й другу теорію, вони припускають як безсумнівний факт, що старі слав\'яне, як і инші арійські народи, прийшли до івропи, маючи в себе вже цілком сконституйовану родину, в модерному розумінні цього слова. Але ж згрунтована на тому, що старі арійці вже перед початком своіх міграцій створили в своіх мовах відповідні вирази для означення ріжних степенів досить повноі системи споріднення, ця теорія, нетільки тому, що іі зіставили з фактами порівнюючоі етнографіі, але й тому, що вона підлягла етимологічній критиці, втрачаі дедалі все більше своі значення. Вже Бінфе (Benfey) в своій передмові до Dictionnaire de Pick вказав, що слова sunu (син) та duhitar (дочка) не означали первісне "народженого" та "ту, що ссе (молоко)", але що іх вживали просто для означення мущини та жінки. П. А. Лавровський висловив ту саму думку щодо слова duhitar, а зовсім ще недавно Д. Н. Овсяніко-Куликовський прийшов до тих самих висновків щодо цих слів. Земляк та ученик Пікте, Ф. де Сосюр (F. de Saussure), у записці, що він іі склав для Жіро-Тейлона, так само не визнаі того тлумачення, яке досі давали цим словам, і, здаіться, схиляіться до думки, що не треба розуміти арійську родину та назви іі членів у тому вузькому значенні, що досі надавали тим словам.
У всякім разі, літописи свідчать нам, що старі руські слав\'яне "мали кожний своі звичаі, закони своіх предків, своі традиціі та своі норови. Поляне мали лагідні й прості звичаі своіх предків: вони дуже шанували своіх невісток, сестер, матерів, своіх батьків, тещ та швагрів. Ось як вони женилися: жених зовсім не ходив шукати собі молоду, але йому приводили іі увечері, а другого дня приносили те, що дають за неі. Щодо деревлян, то вони жили грубо, як хижі звірі: вони вбивали одні одних, іли всякі нечисті речі; вони зовсім не знали шлюбу і викрадали молодих дівчат, що ходили по воду. Радимичі, вятичі та сіверяне мали такий самий звичай: вони жили в лісах, як хижі звірі, годувались нечистими річами і вживали безсоромних виразів перед своіми батьками та своіми невістками; шлюбу в них зовсім не було, були тільки игри поміж селами. Вони ходили на ці игрища, танцювали там, грали в чортівські игри, і кожний звідти викрадав собі жінку, з якою він був уже в згоді щодо цього; вони мали до двох і трьох жінок".
Коли брати терміни цього літопису в буквальному іх розумінні, без тлумачення іх на користь якоі-небудь теоріі, та припускати можливе прибільшення там, де автор звертаіться з похвалою до своіх земляків, полян, то все-таки виступаі з очевидною ясністю, що у деревлян на початку IX століття і досить довго ще перед тим міцно тримався практикований, мабуть, з насильством звичай умикання жінок; іх підстерігали для того на березі річки, як вони йшли туди по воду. Припускаючи, що цноту полян, яка полягаі в соромливості, що іі вони виявляють в присутності своіх невісток, а ці останні перед своіми шваграми, літописець зазначаі з метою виявити контраст, який існував між цим народом і деревлянами (бо ж, оповідаючи про радимичів та сіверян, він зазначаі тільки іх звичку говорити безсоромні речі), ми маімо підставу думати, що в деревлян практикувалась поліандрія, право свекра на невістку і навіть сексуальне змішання між родичами,- речі цілком натуральні для епохи звичаю умикання (rapt). Щодо сіверян, радимичів та вятичів, то в них у цю епоху умикання було вже формою пережитку, бо практикувалось воно тільки за попередньою згодою з дівчиною на зібраннях та играх, що були, мабуть, також до певноі міри шлюбною інституціію,- очевидно, в зв\'язку з релігійним культом,- і були подібні до "сатанинських танців", які знаходять ще й тепер у багатьох диких народів, як це буде видко з дальшого викладу.

{mospagebreak}

Сам літопис надаі играм це значення, кажучи, що вони мали відношення до шлюбу: "вони не складали шлюбів, але були встановлені гри між селами". Це підтверджуі инший текст з Переяславського літопису: "радимичі, вятичі та сіверяне... не тримали шлюбів, але вони сходилися з усіх боків на гри поміж селами; серед танцю ставало відомим, яка жінка чи дівчина маі плотське хотіння до парубків; там взаімно дражнили один одному почуття і серце поглядами очей, оголенням певних частин тіла, грою пальців (par le jeu des doigts), обміном перстнів, обіймами та численними поцілунками, закінчуючи пойняттям. Одні закладали після того постійні зв\'язки, а инших висміювали до самоі смерти". Те саме ми знаходимо в пережитку цього звичаю, що недавно ще був у Тверській губерніі, де в день Ярила (фалічне божество весни) дівчат посилали батьки брати участь у играх, аналогічних з играми старих слав\'ян, з метою одруження.
Нарешті, поляне практикували вже в ту епоху купівлю дівчат, заховуючи шлюбні обряди, що полягали, мабуть, в тому, що жених не ходив по молоду, цебто не викрадав іі силою (бо ж слово ходити завше вживалося в літописах в розумінні озброіноі експедиціі), але приводив іі в супроводі своіх товаришів до своіі хати, без сумніву, після того, як були виконані певні релігійні церемоніі в хаті молодоі. Другого дня, мабуть, після того, як він мав докази іі невинности, молодий посилав батькам своіі дружини умовлену ціну, не маючи, мабуть, змоги з\'явитися особисто з причин, що іх пояснимо ми далі. Ми тлумачимо таким способом досить неясний вираз літопису, зважаючи на те, що Аль-Бекрі в своіх записках говорить про шлюбний дарунок, що його виплачуі жених тестеві, а також на те, що слово віно, як це проаналізував проф. С. Соловйов, означало в ті часи ціну молодоі. Тому ми й приймаімо іпатовський текст, що каже за неі (pour elle), як правильніший, порівнюючи з Лаврентовським, де ми читаімо для неі (a elle), бо цей останній текст, звичайно, треба вважати за виправлення первісного тексту, виправлення, що його зробив який-небудь переписчик пізніших часів, коли з причини зміни звичаів втрачене було вже реальне розуміння давнього тексту. Крім того, посилати посаг молодоі на другий день після шлюбу, чи то взагалі після вселення молодоі в хату чоловіка,- це звичай абсолютно тепер невідомий не
, й тільки у слав ян, але й у якого-будь арійського народу . і им часом викуп, цебто плату за молоду, чи краще - за іі дівоцтво (агарлик - agarlyk, чи право батька у болгарів), часто дають після того, як молодий вступить de facto в права чоловіка. Як ми це зараз побачимо, пережиток цього існуі ще й нині у всіх слав\'янських народів у більш-менш виразних формах. Другого дня після шлюбу висилають делегацію до матері молодоі, щоб однести ій хліб та пляшку горілки (черевна чи блага ракія у болгарів), прикрашені червоними стрічками та калиною, що символізуі невинність молодоі; матеріяльні докази теж здебільшого долучаються.

Зрозуміла сама собою річ, що звичай купівлі дівчат з давніх-давен занехаяно de facto на Украіні, але він практикуіться ще й досі в багатьох місцевостях Великоросі! в формі так званоі кладки, виплати певноі суми, наперед умовленоі, що іі батьки жениха виплачують батькам молодоі. Можливо, однак, що тут маімо до діла ще з впливом угро-фінських племен, які домішались до слав\'янського елементу великоруського народу.
Але ми мусимо зазначити, що в украінців, як і в инших слав\'янських народів (у болгар та особливо у сербів), умикання (rapt) молодоі практикувалось ще дуже довго і що воно затрималось і до нашого часу, навіть як форма шлюбу в тому разі, коли батьки дівчини відмовляють віддати іі заміж або, частіше, коли вони тільки удають, що не хотять іі віддати, щоб цим уникнути всіх видатків на весілля, які завше бувають значні, та не обтяжувати незаможну родину. В надзвичайно цікавому опису украінського весілля, що його зробив у XVI ст. Дав. Хитреус (Dav. Chytraeus) та який опубліковано в дуже мало відомій та рідкій книжці Ласіцького чи Лазіціуса (Lasitzki abo Lazitius), ми знаходимо таке оповідання: "Matrimonii contrahendi ratio talis est: juvenis si cui faret puellae propinquos tres quatuore ablogat qui parentes declocanda virgine interpellent; hi vero ut vehementius animum proci irritent; nihil isto de negotio confieri posse adfirmant et quandam apud inter-nuncios simulant gravitatem. Sponsus tali spe frustratus, alia rem via aggre-ditur, tempusque et occasionem venandae virginis diligentissime observat. Ilia vero si forte domo paterna egreditur ministri in insidiis collecati incautam et nihil tale timentem in casses sponsi venatoris conjiciunt: quae simul atque deflorata fuerit, mittuntur alii ad parentes legati qui partim culpam depre-sentur, partim amoris vehementiam accusent. Turn demum parentum impetra-to consensu nuptiis dies dicitur; neque enim illis cohobitare licet solennitate publica copulentur".

{mospagebreak}
Селяне Украіни, каже Боплан (Beauplan), що одвідав цю краіну в першій половині XVII століття, "мають право і привілей, у певних випадках, якщо вони це можуть, викрасти з танцьовних зборів дівчину, хоч би вона була й дочкою іхнього пана; але це треба зробити з такою зручністю і так влучно, щоб це цілком удалося (бо инакше він загине) і щоб селянин міг втікти до лісу...; якщо він зможе там перебути двадцять чотири години, захований так, що його не можуть знайти, то справу з умиканням дівчини (rapt) припиняють; якщо дівчина, що він іі вкрав, хоче вийти за нього заміж, то він не сміі вже ій відмовити, не втративши за це життя... Викрасти дівчину силою, втекти з нею на очах зібрання і не бути зловленим - на це треба добрих ніг, це дуже тяжко, коли нема умови і згоди з дівчиною"|.
В певних місцевостях Болгаріі (Кюстенділ) умикання дівчат буваі навіть і тепер і становить одну з форм шлюбу (влачени моми), так само як отмица у сербів.
Крім того, Боплан описуі ще одну форму шлюбу. Про неі, здаіться не згадуіться в инших джерелах украінськоі історіі і навіть існування іі через відсутність чогось подібного в сучасному житті цііі краіни, могло б здаватись цілком сумнівним, коли б не було дуже подібноі форми шлюбу в Болгари. "Отже, там,- каже він,-всупереч порядкові та звичаям усіх народів можна бачити, як дівчата домагаються кохання від парубків, що ім сподобались; забобони, що існують серед них і що іх вони додержують дуже точно спричиняються до того, що дівчата досягають своіі мети, і більше певні в тому, що досягнуть, ніж парубки, коли ці останні зі свого боку иноді роблять заходи досягти того самого; ось як вони це роблять: закохана дівчина іде до хати батька хлопця (якого любить), вибираючи для цього такий час, коли сподіваіться застати там разом батька, матір та парубка (son serviteur), і каже, входячи до хати: "помагай-біг" (Pomagabog), що значить те саме, як сказати - благослови вас, боже,- бо це звичайне в них привітання, коли входять до іх дому; сидячи в хаті, дівчина вітаі того, хто вразив іі серце, в таких виразах: "іване, Хведоре, Дмитре, Войтеку (Woitech), Микито,- цебто вона його зве на ймення одним з тих імен, що тут дуже поширені,- пізнаю по твому обличчю певну добродушність твою, що ти будеш керувати й любити свою жінку, а твоя цнотливість (vertu) даі мені надію, що ти будеш добрим господарем (Dospodarge); ці добрі якості твоі спричинилися до того, що я тебе низенько прошу взяти мене за жінку"-сказавши це, вона звертаіться так само до батька й до матері, низенько просячи іх погодитись на шлюб; і коли вона дістаі від них одмовлення чи якусь образу, що він ще дуже молодий і нездатний до шлюбу, вона ім відповідаі, що вона не піде звідти доти, поки не звінчають іі з ним, поки він та вона живі будуть; після цих слів дівчина намагаіться і стоіть на своіму, що вона не піде з хати, поки не досягне того, чого прагне; через кілька тижнів такого домагання батько й мати примушені не тільки погодитись, але також і намовляти свого сина дивитись на дівчину добрим оком, цебто як на дівчину, що маі стати йому за жінку; так само і хлопець, бачучи, що дівчина стоіть на своіму, починаі вважати іі за ту, що колись стане господинею його волі, і тому уперто просить свого батька та матір дозволити йому кохати цю дівчину... і батьки мусять дати свій дозвіл, бо викинути дівчину з хати - це значило би образити весь іі рід... а також вони не можуть використати в цій справі спосіб примусу чи сили, бо підпали б... гніву та карі з боку церкви, що дуже сувора в цих випадках...".
Ця форма шлюбу існуі дійсно ще в Болгаріі, де вона відома під назвою пристанки. Дівчина приходить до жениха, несучи з собою весь свій невеликий багаж, і сідаі коло вогню, коли батьки парубка висловлюють згоду іі прийняти, запрошуючи іі сісти поруч з ними; в противному разі молоді йдуть до якого-небудь родича і зостаються в нього аж доти, поки батьки не заспокояться од свого гніву.

{mospagebreak}
Духовенство не ставиться вороже до таких шлюбів і благословляі іх так само, як і всі инші.
Христіянство, заведене наприкінці X ст., скасувало полігамію, що була неминучим наслідком ріжних форм шлюбу, зазначених у літописах, і коли воно не знищило остаточно умикання, то все-таки в великій мірі обмежило його, так само як і звичай купувати молоду. Розумііться, що так само намагалися скасувати "гри та чортівські танці" та шлюбні церемоніі примітивного культу, що, без усякого сумніву, існували у старих слав\'ян у формі жертв, співів та танців, які мали характер, аналогічний до того, що його помічають у деяких ритуальних танцях сучасних дикунів і що його знаходять у певних деталях сучасних шлюбних церемоній на Украіні. Але, як то буваі завше і скрізь, нова релігія, заведена адміністраційними заходами, вкрила тільки тонкою поверховою верствою ту віру, що глибоко була закорінена в душах. З Правила митрополита іоанна (XI ст.) бачимо, що за його часів шлюби звичайні громадяне брали без релігійного благословення і що серед народу існувала думка, начебто ці благословення обов\'язкові тільки для князів та бояр. Брали шлюб без релігійного благословення і пізніше, і це викликало відповідні проповіді, а иноді й суворі заходи з боку церкви. Митрополит Максим (1283-1305) поборюі такі шлюбні союзи і наказуі винуватих силою вінчати в церкві. Украінський народ, що й досі ще обходить деякі свята з стародавнього культу Сонця, що дотримуі дуже велику кількість цілком поганських ритуалів, шанував своі старі шлюбні обряди з звичайною своію впертістю, не вважаючи на інструкціі киівських іірархів та переслідування, иноді й криваве, з боку як світськоі, так і духовноі влади в князівський період і потім, після того, як Украіну анектувало Московське царство, що вже тоді устами Стоглавого собору (1551 р.) анафемувало всі шлюбні поганські обряди. і це шанування звичаів предків так закорінене в украінців, що вони й тепер ще виконують стародавні шлюбні обряди, не вважаючи на діяльність квапливих "урядників", що забороняють навіть молоді співати на сільських улицях та збиратися на вечорниці. Побіжно зазначимо, що й нове релігійне вчення Лева Толстого вважаі народні шлюбні обряди за "поганську справу, дуже огидну".
Наведемо тут факт, що може здивувати івропейського читача, але він дозволяі з\'ясувати собі, до якоі міри обряди мають силу на Украіні: релігійне благословення шлюбу не вважаіться достатнім для того, щоб молоді могли розпочати шлюбне життя. Вони не можуть закласти родини, поки не виконають усіх церемоній, наказуваних звичаім, церемоній, що в своій цілості, як ми це побачимо далі, становлять повний ритуал шлюбу в драматичній формі. Тому трапляіться дуже часто, з причин цілком зовнішніх, що релігійне благословення вже доконане, але самий шлюб в повному розумінні цього слова, цебто церемонія, наказувана певним ритуалом, одкладаіться на кілька тижнів. В таких випадках молода живе й далі у своіх батьків і фактично зостаіться тільки молодою, а зовсім не жінкою свого легального чоловіка, аж до весілля, цебто до шлюбу згідно з народним ритуалом. Коли молодий умре після церковного благословення шлюбу, то молода продовжуі носити ім\'я дівчини. Так само молоду, що вмерла до весілля, вважають за дівчину і ховають з наказаними звичаім для похорону дівчат церемоніями.

Цей звичай викликав навіть інтервенцію імператорського російського уряду, що, "дбаючи постійно про добро своіх підданих", знайшов цей звичай, мабуть, мало побожним, а може, й шкідливим щодо збільшення населення. За цариці Катерини II, р. 1774, опубліковано указ, що виходив од Російського Найсвятішого Синоду: "Дійшло до відома іі імператорськоі Величности, ніби в Малоросіі шлюби беруть таким способом, що після шлюбного благословення в церкві молоді проте розлучаються, зостаючись протягом багатьох років у своіх хатах окремо аж до часу виконання того, що в іх мові згідно з іхніми звичаями звуть шлюбним весіллям; деякі з них після доко-нання згаданого таінства розлучаються на ціле своі життя... Найсвятіший Синод наказуі обов\'язувати молодих підпискою, перше ніж вони вийдуть з церкви, не розлучатися під загрозою кари, призначеноі за прелюбство, та щоб наказати всім тим, що оженені й зостаються розлучені, безодмовно взяти своіх жінок до своіх хат і жити з ними шлюбним життям.

Похожие материалы

свадьба
Заручини. Хитрощi. Благословення
Почесне місце посад. Співи. Гімн про небесний шлюб. Всі описані досі церемоніі не що инше, як прелюдія до першоі церемоніі …
свадьба
Священний хліб і
Оздоби. Танці. В той час, як молодий ходить по селі, иноді ще рано в неділю, а то ще навіть і …
свадьба
Благословення та від'їзд
В хат? у молодоі. Другорядна роля релігійноі церемоніі.В день шлюбу, що його звичайно призначають на неділю, молода та молодий зрання …

PrettyWoman.dn.ua